|
Клейнод перший. Відвертість рядового.
| 
| За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Отам-то милостивії ми
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо. Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов’їх. А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі!
матерніх гарячих сльоз!
А батькових, старих, кровавих,
Не ріки - море розлилось,
Огненне море!
Т.Шевченко.
|
На відміну від Косова, куди менти попадають тільки завдяки великим хабарам, бажаючих попасти в Афган, серед рядових не було. Принаймні я не зустрічав. Туди нас гнали як звичайну скотину, судячи по умовах в яких ми були, та по відношенню до нас військового керівництва.
Першим трупом з яким я зіткнувся в Афганістані (кінець лютого - початок березня 1984 року), був загиблий хлопчина - армянин. Він не витримав щоденного та щонічного побиття і повісився. Про те що це був не поодинокий випадок, на який я натрапив випадково, свідчили і мій подальший досвід і ті щиросердечні спілкування офіцерів з нами, в яких вони відверто пояснювали, що відтепер (тобто з початку 1984 р.), батькам загиблих буде надаватись правдива інформація з приводу смерті сина, а не те що раніше - всім писали що загинув під час виконання інтернаціонального обов’язку. Тобто, все на що вистачило розуму військового керівництва заради припинення самогубства в 40-й армії, то це на погрози покарань, у вигляді недоброї пам’яті, які знайдуть мене навіть після смерті.
Так звані офіційні, чи іншими словами - дозволені, організації ветеранів Афганістану, нічого не можуть розповісти про ту війну окрім героїзму. Бо в більшості своїй, їх очолюють ті хто в Афгані керував рядовими, тобто офіцери і прапорщики. Яка б не була війна, та для них завжди і охорона, і офіцерські їдальні, і пайки, і окреме житло, і обов’язкові нагороди і послуги доступних жінок, завезених в Афганістан з єдиною метою - прикрасити бойові будні офіцерів (бо інакше ніяк назвати ситуацію, коли під час війни до штабу полку оформляли цивільну секретаршу, на допомогу кухарям в офіцерську їдальню - цивільних кухарок, на виліт ПРС брали цивільну медсестру). Може серед офіцерів і були такі що приїхали до Афгану добровільно, та це лише тому що вони сприймали цю війну як щось дуже ризиковане, дуже небезпечне, та все ж таки саме цим і привабливе, щось на зразок сафарі, де адреналін аж зашкалює. Погано тільки, що рядові солдати опинилися на цьому сафарі без їхньої на це згоди, в якості покірних та мовчазних рабів, яких утримували в нелюдських умовах. Те що зараз ми бачимо в фільмах, то це погляд офіцерів на війну з її героїкою і пафосом.
Та є й інший, солдатський, погляд на ту війну, в якій відношення до нас було як до стада. Для звичайних солдат, війна - це безкінечні в більшості своїй, до отупіння одноманітні дні, в очікуванні того, майже недосяжного наказу про свою демобілізацію. Часто голодуючі, завжди брудні - бо жарко і немає води, в постійній роботі і в постійному страху, до якого вже звик і який приховуєш. Вночі, в модулі чи в намети де жили солдати, не наважувався увійти ні один офіцер, і саме це давало можливість обкуреним дідам наводити порядок таким чином, який вони вважали за доцільне, і далеко не всім молодим пощастило це пережити. І від того фраза - "Вішайтесь духи”, була пророцтвом. Дехто з тих, хто не витримав знущань, втекли до духів і потім активно з нами воювали (і нарешті про це почали відверто говорити з телеекранів). Те що офіційно називали мародерством, насправді було звичайною військовою здобиччю, отриманою під час зачистки кишлаку чи рейду на караван, і ясна річ, те що було найкраще забирали собі офіцери. Про велику кількість крадіжок зброї та її продаж духам не писав мабуть тільки дуже лінивий, але все це робили не солдати. Рядовий міг вкрасти і продати, чи обміняти на наркоту, трохи палива, щось з військового одягу, чи на крайній випадок товаром були такі шановані серед духів ковдри та мило. Але все що більш коштовне, продати міг лише той хто мав більш високу посаду, тобто прапорщики чи офіцери. А дуже дорогі і великі партії зброї могли продавати лише дуже великі за званням офіцери. Завдяки цій зброї багато хлопців загинуло.
Підтвердженням розбіжностей в трактовці Афганських реалій, стало ще й те, що в армії співвідношення солдат до офіцерів є десять до одного, але чомусь серед учасників помпезно-ювілейних святкувань співвідношення зворотно пропорційне. Тому мабуть ніколи і не почути від рядових афганців такі звучні фрази як "фронтове братерство” та "ми кров проливали”.
По неофіційним (тобто більш правдивим) даним, в Афганістані загинуло від 40 до 45 тисяч громадян Радянського Союзу. До того ж, велику кількість серед загиблих займають, так звані, не бойові втрати, тобто наслідки позастатутних взаємовідносин (вбивства і самогубства) і необережного поводження зі зброєю, що було досить поширено завдяки пануючому безладу та байдужості.
Саме з цих причин, більшість рядових під час перебування в Афганістані, називали офіцерів не як інакше як шакали.
15.02.2009 р. Г. о. "Афганська Січ”
|
|
| Категория: Клейнод перший. Відвертість рядового. |
|
|
| Просмотров: 828
|
|
|
|
"Сохраните только память о нас, и мы ничего не потеряем, уйдя из жизни…”
Статистика
Онлайн всего: 1 Гостей: 1 Пользователей: 0 |
